Надибав у Олександра статтю, зачепило. Хочу поділитися уривками його творчості. Творчості людини, котра не просто проіснувала, а прожила своє хоч і коротке життя, спалахнувши і освітивши горизонти вдалині. Можливо його забудуть, а мо’ і пам’ятатимуть. Все залежить тільки від нас із вами.. Рік тому йому було 15 років. У хлопця – дефект межсерцевої перетинки і купа операцій “за плечима”. Втім, лікарі “махнули рукою” на хлопця: “Ви мене зібгали, як папірець, і тепер викидаєте у сміття” – якось вигукнув 15-річний пацієнт.

Сашко Лаврентьєв

Підвіконня. Сиджу
На краю самоти.
Мої плечі – крилата втома.
Хтось там стукає в двері.
Хай навіть ти –
Однак – не було мене вдома.
Хтось стривожив ніч –
І знов не я.
В лапах липи спить недовіра.
На вікні моїм – льодяна броня
Притупила чуттєвість шкіри.
Закричу.
Не прощу.
Не заллю мій дім
Вогнецвітом п*янкої ночі.
Зачорню крило
за вікном своїм,
Щоб ніхто мій світ
не зурочив….
20 грудня 2009 о 13:57

Враховуючи, що останні вірші він публікував вконтакті, то мабуть варто вважати цей останнім. За життя опублікували збірку „Полтава у вишневому вінку“. Помер 6 лютого 2010 року після інсульту та набряку легенів.

Кому-то хочется завоевать миры,
Пускай в душе, пусть где-то в подсознании,
Альбомом толстым прихвастнуть заранее,
Где грудой – опыта щемящие дары.

А те хотят миры очаровать:
Признаньем славы в отблеске зарницы
Пленять, слепить восторженные лица.
Надолго ли? – Наверное не знать.

Ну как весь мир не переубедить,
Иметь в кармане собственное мнение,
Которое не подвергать сомнению?
А можно просто – яблоки любить.

Как в мире место не найти своё?
Хоть часто недовольны мы собою,
Сливаемся с безликою толпою,
Бездумно прорываясь сквозь неё…

Кому-то – власть, и буря, и признанье.
А я мечтаю, чтобы было тише.
Лишь ветер липу за окном колышет.
Уют. Покой. И – строф очарованье
2 грудня 2009 о 22:30

- Терпи! – шептали – Я терпел.
-Ты подожди! – сказали. – Ждал.
- Всяк чашу пьёт свою! – Я пил
И на судьбу не нарекал.

И говорил я невпопад.
И оказался не у дел.
И мой вишнёвый буйный сад
Чуть вспыхнув, сразу догорел…

Кадр черно-белого кино –
Шуршит опавшая листва..
А мне давно уж всё равно.
Одни слова. Одни слова…
28 вересня 2009 о 19:50

Всі секрети у дорогу
Розповість печаль на вушко.
Зледенілим водопадом
Зблисне біль – останній вірш.
Допоможуть- Слава Богу!
А як ні – лицем в подушку,
І чекати, і терпіти.
Все б закінчилось хутчіш!

Утікав у сни примарні,
Де намріяв дні безхмарні,
І в стрибках крізь арки райдуг
Сам себе загримував…
Знав же, знав – не допоможе!
Та поставив насторожі
Недовіру і безсоння.
Все, що мав, подарував..

Гнати геть убивці-мислі
Залишати ніжно-чисті.
Біль впаде багряним листям,
Що мою устелить путь..
Пустка, самота, безсоння,
Підло манить підвіконня
Дай терпіння мені, Боже
Пережить усе й забуть..
15 серпня 2009 о 9:55

Поглянь в вікно – вже небо у зірках.
Бринить одвічна безкінечність дзвінко.
І хай вирує поміж нас ріка,
І вибухає бризками бруківка…

Хай дражнять погляд кучері хмарин
І мальвами стають окрай дороги,
Одвічним цвітом степових рівнин,
Що пелюстками сиплеться під ноги.

Невдовзі теж полину з вишини,
Проллюсь дощем на благодатне зілля.
І легковійно ніжитиму сни,
Благословлю колись Твоє весілля…

Ти зрозумієш, як печаль мине, –
В усім живім є крапелька мене..
4 квiтня 2009 о 18:24

Ну і вірш, котрий вселяє оптимізм, щодо майбутнього нашої держави, бо майбутнє Сашка завершилось, так і не почавшись =( Пам’ятаймо…

Земля хитнулась і зійшла з орбіти.
Розтанула Вкраїна уві млі.
Іще одну ілюзію розбито.
Побільшало зневіри на землі.

Будинки наче пилом припадають,
І десь кричать високо вдалині,
Із вирію вернувшись, – відлітають
Нікому не потрібні журавлі…

В країні – знову лайка до нестями.
Орач цинічно кида плуг і поле.
…Аж хочеться летіти з журавлями
Й сюди не повертатися ніколи.

Та рід мій не із зрадників-іуд, –
Мій біль, і щастя, й доля моя – тут.
Хай ті, хто горло рве за ласими шматками,
Летять із України з журавлями.

Схожі дописи:

1. Ніч з 16 на 17 травня
2. Про дощ, воду, повінь та загрозу для життя.